Стаття: Ромашкова фея та кіт
Ромашкова фея та кіт Казка 2017-10-17
0
697

На великій галявині, що потопає в квітучому різнобарв’ї, живуть собі квіткові феї. Рано-вранці, тільки-но сонечко викочується на небосхил, поміж ніжних пелюсток прокидаються ці тендітні створіння. Виглядають вони усі по-різному, як і квіти. У феї-маківочки – червоне волосся та жовті крильця, у волошкової – блакитне волосся та білі крильця, а найгарніша серед них – ромашкова фея – із золотавими крильцями, білим волоссячком, смарагдовими оченятами, крихітними ручками та витонченими ніжками. Щоранку вони одягають сріблясті платтячка, вилітають зі своїх квіточок-домівок і пурхають над галявиною. Навколо них кружляють жуки, бабки та метелики, у траві вистрибують коники, ліниво повзають гусениці та метушаться трудяжки-мурахи, і ніщо зазвичай не порушує спокою в їхньому царстві. Чарівну галявину оточують високі дерева, на яких живуть різноманітні пташки. Цілими днями вони виспівують чудових пісень та розповідають, що цікавенького вони бачили в інших куточках лісу. Квіткові феї надзвичайно захоплювалися мелодійним співом та завжди уважно слухали пташині історії.

Але сьогодні був особливий день, на який щороку всі чекають з нетерпінням. Траплялося це тоді, коли наставав найдов­ший день у році, а ніч була найкоротшою. На галявині починається чудове свято! Феї радіють його приходу, від самого ранку слухають, як гомонять квіти з травами та деревами, адже лише у цей казковий день усі рослини можуть розмовляти між собою і навіть ходити, стають чарівними, можуть лікувати хвороби та виконувати бажання. А тим часом у лісі серед густого чагарнику папороті починає рости найгарніша квітка в світі, і лише цієї ночі феї можуть побачити коротку мить її чаруюче-прекрасного цвітіння. І коли папороть, розпустивши свої пелюстки, спалахує яскравим червоним світлом, квіткові феї кружляють над нею в своєму прекрасному танку.

Сьогодні у гості до фей прийшли дівчата у білих ошатних вишиванках, вони співали пісні, збирали квіти та плели віночки, прикрашаючи їх різнокольоровими стрічками.

На галявину прилетіла сорока й розповіла останні новини про те, що біля річки зібралося багато людей. Вони веселяться, збирають трави, стрибають через багаття та купаються в річці разом з русалками та водяниками.

Ромашкова фея так заслухалася розповіддю сороки, що зовсім не помітила, як занадто близько підлетіла до рук однієї з дівчат, і та ненавмисно вплела її золотаве крильце разом із травинками до свого віночка. Своїми крихітними рученятами феєчка щосили намагалася вивільнити його, але нічого не виходило. Дівчатка одягли свої чудові віночки та побігли до інших святкувати. Так маленька фея опинилася біля річки. Вона сиділа між квітами із цікавістю розглядала усе навкруги. Такої великої кількості людей їй ще ніколи не доводилося бачити. Вони веселилися, сміялися, гралися, обливалися водою, водили хороводи. Дівчина разом з феєю стрибнула через багаття, побігла до річки, пірнула, і її віночок вода понесла разом з іншими вінками. Перелякана квіткова красуня благала про допомогу у водяних блощиць та водомірок, але течія невблаганно відносила її все далі й далі від берега. Фея помітила, що деякі вінки виловили з води юнаки та узяли собі. Найбільшим її бажанням був такий порятунок. Але хвилі чимраз дужче відносили її подалі від рідної домівки та улюбленої галявини.

Сонце було уже зовсім низько над небосхилом, коли вінок нарешті прибило до берега, де не було ні лісу, ні квітів, а стояли величезні човни та літали чайки. Вінок розплівся, квіти попливли за течією яскравим букетом, а фея нарешті вивільнилася зі свого полону. Вона намагалася поговорити з птахами, що кружляли над її головою, та з рибками, що плескалися у воді поруч з нею, і розпитати, як їй повернутися на свою улюблену галявину, але ніхто не розумів її мови. Від відчаю фея гірко заплакала, адже ніхто не міг допомогти їй. Аж раптом зовсім поруч почулося голосне мурчання. Це був величезний рудий кіт із зеленими очима та порваним правим вухом. Феї здалося, що перед нею справжній монстр.

- Чому ти плачеш? – запитав кіт.

- Я ромашкова фея, живу на квітковій галявині у лісі, а тепер заблукала, і ніхто мене не розуміє.

- А я кіт, і добре тебе розумію, бо ми – коти – розумні й знаємо багато мов. – Він поважно і гордовито поворушив вусами.

- То ти зможеш мені допомогти? – з надією запитала фея крізь сльози.

- Не плач, звичайно, зможу, адже коти – найхоробріші та найшляхетніші помічники. Тобі надзвичайно поталанило, що ти мене зустріла!

- Уже ніч, і мені потрібна ромашка, щоб заснути, – схлипувала феєчка.

- Я усе знаю, навіть, де ростуть квіти. Сідай на мене, я тебе туди відвезу.

Кіт приніс фею до газону з великими ромашками. Вона так втомилася за цілий день, що, ледве подякувавши йому, відразу заснула.

Прокинувшись вранці, ромашкова фея побачила, як кіт умивається, вилизуючи себе язичком. Вона полетіла над квіточками, знайшла краплинки роси, теж умила личко та поснідала солодким нектаром з ромашки.

- Доброго ранку! – першим привітався кіт, закінчивши умивання.

- Доброго ранку! – відповіла квіткова красунечка. – Я дуже хочу повернутися до своїх подружок та сестричок. Ти ж мені допоможеш?

Кіт замислився і спитав:

- А ти мені розповіси, яка твоя галявина?

Фея, змахнувши крильцями, легко злетіла над квітами, склала крихітні рученята перед собою і почала розповідати про свою рідну домівку.

- Вона найпрекрасніша у світі! Уся в квітах та пахучих травах. Там живуть усі мої друзі: квіткові феї, жуки, метелики, птахи, а ще до нас прилітає сорока.

- Зрозуміло, – поважно відповів кіт, – сиди на газоні та чекай на мене, а я піду та розпитаю, як знайти твій дім.

Розпушивши хвіст та м’яко переступаючи лапами квіти, він пішов. А ромашкова фея залишилася чекати на нього. Їй було нудно, бо нікого не було поруч, лише один комар дрімав недалечко,  ховаючись від сонця під листком подорожника. Вона присіла на пелюстку ромашки й терпляче чекала на кота. Пройшло чимало часу, поки він повернувся.

- Ти дізнався дорогу? – з надією підлетіла до нього фея.

Кіт втомлено потягнувся і відповів:

- Так, я знаю, як повернути тебе додому. Я розпитав стару ворону, де можна знайти сороку, що живе в лісі й товаришує з квітковими феями. Вона чула, як ластівки розмовляли між собою, що на лісовій галявині під час чарівного свята загубилася золотокрила фея. Тепер її усі шукають і дуже хвилюються. Сорока живе на іншому березі річки, і нам треба туди перепливти.

- Що, знову треба пливти річкою? – злякалася фея.

- Так, – відповів кіт, – іншого шляху немає.

- Але ж у нас тепер немає віночка, його вже надто далеко віднесло течією.

- Ні, ми попливемо пароплавом. Він возить людей через річку на інший берег, де вони саджають різні овочі та дерева. Мені про це розповів домашній кіт, який їздить з ними. Люди називають це місце дачею.

Ромашкова фея і кіт попрямували до порту. На причалі кіт спритно прослизнув між ногами та валізами на пароплав і швидко заховався під сидінням за кошиком. Пролунав гудок, і усі відправилися у подорож – люди на дачі, а наші маленькі герої – шукати сороку.

Пароплав пристав до берега, і усі почали поспішати на вихід. Останніми йшли кіт та ромашковая фея. Присівши на місток, кіт пробурмотів:

- І де ж тепер шукати цю сороку?

- А що мене шукати? – почулося зверху. На гілці високого дерева сиділа сорока. – Я уже знайшлась!

І зразу затріскотіла без угаву, розповідаючи усі новини, які зібрала за цей ранок.

- Я вже бачила їжачиху з їжаченятами, вони знайшли мишачу нірку; а вужик, плаваючи між очеретом, бачив, як з ікринок з’явилися пуголовки-жабенята; а стара ворона розмовляла з чайками й довідалась від них, що на пароплаві припливли кіт та ромашкова фея, що загубилася, і яку всі шукають. А я знаю, де її домівка!

Уважно, не перебиваючи, вони дослухали усі новини до кінця. Фея радісно заплескала у долоні, а кіт, примружившись, запитав:

- Ти впевнена, що знаєш дорогу і правильно нам усе покажеш?

- Звичайно! Звичайно! – строкотіла сорока. – Я і сама можу віднести маленьку фею додому на галявину.

- Ні! Ти занадто балакуча й можеш її загубити по дорозі. Я сам упораюсь, як і обіцяв. Розповідай, куди йти! – скомандував кіт.

Сорока швидко заторохкотіла:

- Треба йти вздовж річки до прозорого джерела біля поваленого дерева. Там за старою березою знайдете квітуючу галявину феї.

Кіт примружив очі, замотиляв хвостом і суворо спитав:

- Ти нічого не плутаєш? Точно за старою березою?

- Так-так! Не плутаю! – замахала крилами сорока й полетіла рознести чергову новину усім лісовим жителям.

Перед тим, як вирушити в путь, кіт скомандував:

- Сідай мені за вушко й міцно тримайся!

Фея слухняно виконала усі команди кота, цупко вчепилася за його пухнасте хутро, бо дуже боялася загубитися знову.

До джерела мандрівники добралися швидко. Велике повалене дерево поєднувало береги, неначе міст. Кіт спритно застрибнув на колоду й швидко перейшов широке джерело. Відразу за високими ялинами вони побачили стару березу.

- Ось! Ось! Моя улюблена галявина! Дивись, як тут гарно!

Фея так поспішала, що летіла попереду кота, бо дуже хотіла побачити усіх своїх друзів. Навколо панувала тиша. Птахи не співали своїх пісень, і ніде не було нікого видно. Кіт сидів на краю галявини і роззирався.

- Дивно! А де ж усі? Чому мене ніхто не зустрічає? – бідкалася фея.

А пташки одразу упізнали грізного хижака. Вони прекрасно знали, як кіт може швидко лазити по деревах, бо він вправний мисливець. Саме тому тихенько сиділи на гілках і злякано мовчали. Інші мешканці галявини ніколи не бачили такого великого та незвичайного звіра, тому теж сховались і принишкли – так, про всяк випадок.

Ромашкова фея почала шукати своїх друзів. І ось вона помітила, як, прикриваючись листочком м’яти, ховалася фея кульбабки. Вона обережно визирала зі своєї схованки та злякано кліпала оченятами.

- Я повернулася додому! – радісно закричала ромашкова фея і підлетіла до своєї подружки. Маленькі красуні закружляли одна одну в обіймах і весело засміялися. На їхній сміх почали вилазити коники-стрибунці та гусениці, з усіх боків почали підлітати метелики та квіткові феї. Галявина ожила.

Кіт спостерігав за усім, що відбувається, і лиш бурмотів собі під ніс:

- Ці дівчата тільки й уміють, що обійматися, цілуватися та сміятися.

Ромашкова фея підлетіла до кота й відрекомендувала його друзям:

- Познайомтеся! Це мій рятівник – сміливий, найрозумніший, бо знає багато мов, і найхоробріший у світі герой – кіт.

Примруживши очі, кіт задоволено слухав, як його вихваляють.

- Дівчатка! Він такий винахідливий і турботливий, – захоп­лено продовжувала свою розповідь фея. – Щоб не загубити мене у густій траві, він посадив мене собі за вушко і приніс до вас додому.

Квіткові феї були ввічливими дівчатками й вирішили ближче познайомитися з героєм.

- Скажіть, будь ласка, як вас звати? – запитала фея барвінка.

- Я вільний кіт, а вільним котам не потрібне ім’я.

- Скажіть, вільний кіт, а де ви живете?

- Я живу в порту. Там багато кораблів, човнів та чайок.

- Вибачте, вільний кіт, чи можу я запитати, що трапилося з вашим чудовим вушком? – поцікавилася фея незабудки.

Кіт гордовито відповів:

- Я захищав свій дім від ворогів, і в бою мене поранили. Але я переміг і добряче провчив цього пса, тож він більше не приходить у порт.

- Ви такий сміливець! – захоплено заплескали в долоні феї. – Ми дуже хочемо теж проїхатися на ваших вушках. Покатайте нас, будь ласка! – благали вони.

- Звичайно! Можете сідати мені за вушка і на вусики, – погодився кіт.

Але фей було так багато, що їм усім не вистачило місця. Вони лоскотали своїми крильцями котові під носом, тож він не втримався та голосно чхнув, і усі розлетілися врізнобіч.

- А знаєте що, сідайте на мене зверху, і я покатаю одразу вас усіх! – скомандував кіт.

З радісними криками різнокольорові красуні обліпили усього кота від вух до самого кінчика хвоста, і він обережно рушив галявиною.

Було дуже весело й усі дзвінко сміялися. Так цікаво феї не проводили часу ще ніколи. Коли прогулянка верхи на коті закінчилася, ромашкова фея підлетіла до носика свого рятівника, обійняла його своїми крихітними рученятами, поцілувала і заплакала.

- Чому ти плачеш? – здивувався кіт.

- Я така щаслива, що повернулася на свою улюблену галявину! Немає нічого кращого, ніж рідна домівка!

- Ніколи не розумів цих дівчаток! Плачуть, коли загубляться, потім плачуть, коли знайдуться. Мені уже час повертатися додому в порт.

- То ви вже йдете, вільний кіт? Але ж скоро ніч. Ви не заблукаєте? – хвилювалися феї.

- Ні, не заблукаю. Я запам’ятав усі запахи, до того ж, умію орієнтуватися по зірках, бо усі коти гарно бачать у темряві.

- Приходьте до нас у гості, ми з нетерпінням чекатимемо.

Квіткові феї проводжали свого гостя, і кожна хотіла попрощатися, а кіт із задоволенням підставляв усім свій ніс для поцілунків.

Настала ніч, і тендітні феї, втомлені від денних веселощів, солодко заснули, кожна у своїй квітці.

Цю історію мені принесла на хвості сорока. А я розповіла вам, мої маленькі читачі, про доброго та винахідливого кота, який умів виконувати обіцянки і завжди був вірний своєму слову, та про ромашкову фею, яка понад усе любить свою рідну домівку і щороку з нетерпінням чекає, коли на її квітуючу галявину прийде чарівне свято Івана Купала.

© Автор: Лана Ясинські. Текст, 2016 р. Передрук та розповсюдження тексту та ілюстрацій заборонені.
© Ємельянова К.І., ілюстрації

Коментарі

Чергове перевтілення попелюшки на принцесу! Дивіться самі!

IV фестиваль «Повноцінного харчування» - вибух позитиву серед лісу

20-23 серпня 2016 року в еко-поселенні «Радуга», що на Херсонщині, пройшов IV смачнючий фестиваль «Повноцінного харчування». Смакуйте!

Велопарад дівчат «Осінь – зима 2016»

ТРИМАЙ СВОЮ КРАЇНУ В ЧИСТОТІ!